Храм Св. Архангела Михаїла,
відкритий
1990 році.
Наші односельці прихожани допомагали ремонтувати, а
також по можливості і матеріально. Найбільше вкладення зробив священник Барановський Броніслав Дмитрович він
із Львова . Допомагав Вагансу з Городка і нашому храмові також.
На даний час несе службу Лотковський , або Сідлєцький Андрій.
У 1990 році налічувалося 178 прихожан , зараз на
даний час в 2020році є прихожан 35. Відправа проходить кожну першу неділю місяця. І плюс коли
ще урочисте свято.
Волонтерів
на жаль немає. Все робимо своїми силами.
( Записано зі слів Майданюк Лариса).
КУЗЬМИН — МІСТЕЧКО БЕЗ
ТУРИСТІВ, АЛЕ НА ТУРИСТИЧНИХ МАРШРУТАХ
Автор: Дмитро Полюхович |
Подільське село Кузьмин абсолютна “TerraIncognita” навіть для найзатятіших
мандрівників “невідомою Україною”. Така собі дуже біла пляма на туристичній
мапі. Тож, палаючи праведним бажанням відновити історичну справедливість, ми
вирішили виправити цю ганебну ситуацію.
Кузьмин (від початку — Сапєжин) досить давнє поселення і в письмових
джерелах вперше згадується ще у 1494 р. Його первісна назва прямо вказує, що це
село колись було у власності литовських магнатів Сапєг (Сопіг). Топонім
Кузьмин, зауважимо, теж “сапєжного” походження та пов'язаний з Казимиром
(Кузьмою) Сапєгою. По тому Кузьмин належав Гербуртам, Стадницьким та
Граб'янкам, найвідомішим представником останніх вже відомий Тадей Граб'янка.
Тадей Граб'янка — особистість непересічна. Свого часу це був чи не
найвпливовіший з тогочасних європейських масонів та містиків. Красномовний факт
— сучасники щиро вважали, що під псевдонімом “граф Каліостро” ховається саме
багатоликий Тадей Граб'янка, відомий також, як граф Сутківецький, граф Остап та
“Король Нового Ізраїлю”. Лише коли правдивий Каліостро добровільно здався в
руки Інквізиції, всі дізналися, що насправді за цим псевдо ховався не
Граб'янка, а такий собі Джузеппе Бальзамо. Ця історична помилка, до речі,
яскраво простежується у відомій радянській кінокомедії “Формула кохання”.
Кіношний Каліостро тут аж-ніяк не нагадує Джузеппе Бальзамо, але як викапаний
схожий на Граб'янку. Можна припустити, що свого часу історичний консультант
скористався якимсь давнім виданням, де портрет пана Тадея було підписано як
“Граф Каліостро”.
Завдяки масонським забавкам “Король Нового Ізраїлю” ледь не збанкрутував.
Його фінанси були у настільки жалюгідному стані, що у 1781 р. він був змушений
на певний час віддати за борги Кузьмин та половину сусіднього
Фельштинакам'янецькому каштеляну Онуфрію Морському.
В самому Кузьмині Тадей Грабянка однак ніколи не жив. Натомість його
резиденцій була в сусідньому селі Остапківці (звідси походить одне з його
псевдо — “граф Остап”).
Церква і синагога
Кузьмин досі зберіг структури типового містечка. Його центром є Ринкова
площа обабіч якої притулилися церква та синагога.
Мурований, хрестоподібний храм Різдва Пресвятої Богородиці звели у 1839 р.
на місці однойменної дерев'яної церкви ХVІІІ ст. В 1934 році храм закрили
комуністи та блюзнірськи перетворили його на свинарник. Безбожники також
зруйнували високу (39 метрів!) дзвіницю й демонтували купол. Зі свого будинку
виселили також священика Володимира Каліцького. Панотець ще 4 роки по тому був
змушений жити поруч зі свинями у притворі сплюндрованого храму. У 1938 р. отець
Володимир раптово зник. Є підозра, що його репресували.
За німецької окупації храм відкрили, але ненадовго. В 1950-х церкву знову
закрили і лише в середині 1960-х тут відновилися богослужіння.
З протилежного боку Ринкової площі стоїть синагога — адже до Другої світової
війни євреї складали третину населення містечка. За німецької окупації майже
всі вони були вивезені до Ярмолинецького гетто і знищені. Вціліли лише ті, хто
встиг евакуюватися, або кого заховали місцеві українці та поляки.
Синагога є ровесницею храму. Її теж звели у тридцятих роках ХІХ ст. Цікаво,
що в архітектурі божниці яскраво простежуються фортифікаційні риси, що
характерні для оборонних синагог ХVІ-ХVІІ ст. Лише товщина стін тут звичайна, а
не “фортечна” як у давнину. Оборонні риси тут швидше данина традиції.
У повоєнні роки в синагозі була крамниця, по тому — облаштували пекарню.
Наразі споруда стоїть пусткою, а всередині утворилося стихійне звалище.
Старожили згадують, що підлога в синагозі була вимощена яскравими
візерунчастими кахлями, а на 2-й жіночий поверх вели дерев'яні сходи,
прикрашені химерним різьбленням.
Подільське село Кузьмин абсолютна “TerraIncognita” навіть для найзатятіших
мандрівників “невідомою Україною”. Така собі дуже біла пляма на туристичній
мапі. Тож, палаючи праведним бажанням відновити історичну справедливість, ми
вирішили виправити цю ганебну ситуацію.
За якихось два десятка метрів праворуч від синагоги б'ють потужні джерела.
Найбільше утворює мальовниче озерце, береги якого обкладено камінням. Колись
тут була міква — місце, яке євреї використовували для ритуального омовіння.
Друге джерело, забране у складене з вапнякових брил кільце, й досі
використовують як звичайну криничку.
Біля джерел колись було облаштовано ще й “прало” — спеціальне місце, де
кузьминські жінки прали білизну. На це вказує схожа на велике жорно специфічна
плоска каменюка.
Про єврейську громаду Кузьмина досі нагадує старий кіркут XVIII-XX ст. Він
теж знаходиться неподалік Ринкової площі. Старий цвинтар сильно заріс деревами
та кущами і його відвідини стануть не абиякою пригодою. Але воно того варте. На
цвинтарі зустрічаються дуже красиві барокові надгробки-мацевот XVIII ст., прикрашені
високохудожнім різьбленням. Крім того, на самій Ринковій площі можна побачити
чимало типових для єврейської містечкової забудови будинків-крамничок.
На жаль, римо-католицький костел, що теж був у містечку, не пережив
атеїстичної вакханалії. Храм Св. Архангела Михайла, що височить на протилежному
березі Смотрича (точніше ставка), — це лише його квазі-замінник. Насправді, це
будинок старої школи, що колись діяла при костелі, до якої у 1997 р.
прибудували дві простенькі дзвіниці.
На греблі, що з'єднує лівий та правий береги Смотрича, стоїть дуже
симпатичний водяний млин ХІХ ст. Особливо ефектно виглядає перекрита арочними
конструкціями млинарка — спеціальний канал по якому вода поступала до водяного
колеса (пізніше — турбіни). Млин діяв ще на початку 1990-х років (правда
працював на електроприводі).
Австрійський тракт
Повз млин від Кузьмина та далі проходить дорога, що в народі здавна
називається “австрійською”. Тому є дві причини. Перша — колись вона вела до
Австрії. Точніше, до прикордонного на той час Сатанова (виходить одразу до його
околиць). Сьогодні цією дорогою добре, як на добу проїде зо два десяток
автівок. А від давніх часів і десь до початку 1960-х років це був один з
найважливіших та найжвавіших шляхів Поділля. Зокрема, ще від княжих часів цією
дорогою до Києва везли сіль з солеварень Коломиї. Завдяки цій трасі свого часу
Кузьмин також став одним зі значних центрів прикордонної торгівлі — тут
організовувалися велелюдні ярмарки, на які приїздили купці, як з
Австро-Угорщини, так і з усієї Подільської губернії (на той час прикордонний
режим був досить ліберальним). З початком Першої світової ця дорога стала
стратегічною. По ній на фронт сунули колони військ та обозів. Саме тоді в
1914-1916 рр весь шлях від Кузьмина і аж до Сатанова виклали бруківкою. До тих
робіт були залучені австрійські полоненні. Це друга причина, що дала назву
дорозі. От і маємо дорогу до Австрії та ще вимощену руками австрійських
полонених. Австріяки працювали з німецькою старанністю, ця бруківка у досить
пристойному стані збереглася й досі.
Цікавій факт — на радянських військових мапах саме ця напівзакинута дорога,
а не сучасна асфальтована траса, позначена як стратегічна. У випадку війни саме
нею мали перекидатися війська. Трохи далі, за Кузьмином, навіть облаштоване
сховане під товстим залізобетонним ковпаком спеціальне “воєнне” джерело. Тут,
за планами совіцьких генералів, навіть у випадку ядерного конфлікту можна було
би набрати незабрудненої нуклідами води.
Попри те, дорога занепала. Хоча це й найкоротша дорога, що веде на Захід,
але з точки зору сучасної логістики вона виявилася невдалою. Справа в тім, що
протягом понад двох десятків кілометрів від Кузьмина до Сатанова по цій трасі
немає жодного населеного пункту. Тож коли в 1960-х роках обирали де класти
асфальт, перевагу віддали трасі, що зв'язувала максимальну кількість сіл.
Як зазначалося вище, цей шлях активно використовувався ще з княжої доби
(можливо й раніше). З цим пов'язано ще одна місцева туристична принада.
На північній околиці села, на вершині досить високої гори, розкинулося
городище Х–ХІІІ століть. Для оборони це місце більш, ніж вдале – високий пагорб
з крутими схилами та ще й захищений зі сходу річкою з заболоченою долиною
(нижній ряд валів городища підходить до Смотрича ледь не впритул).
Городище
Укріплення саме у цьому місці з'явилося невипадково і своїм існуванням завдячує
саме згаданій дорозі. Колись це була велика феодальна садиба-замок, що
контролювала і охороняла жвавий торговий шлях. Городище знищили в ХІІІ ст.
Навряд чи це зробили ординці Батия, які пройшли далеко в стороні. Швидше за все
“постаралося” військо короля Данила Галицького, яке саме цим шляхом йшло під
стіни Меджибожа. Однак достеменно можна казати лише про те, що городище знищили
у наслідок нападу ворога. Його вали просто всіяні іржавими наконечниками стріл.
Городище лежить на межі урочищ Камлай та Хандюк. З цим пов'язані місцеві
легенди (куди ж без них?). Згадаємо лише одну. Найбільш епічну та романтичну. У
ній зокрема йдеться про турецьких (sic!) ханів Камлая та Хана-Дюка. Звідки у
турків хани — ще те питання.
Отож хан Дюк і хан Камлай після підкорення турками Поділля облаштували на
горі над Смотричем замок. Жадібні та хтиві турецькі хани не лише грабували й
нищили нещасних подолян, але забирали собі на розвагу всіх гарних дівчат, яких
по тому жорстоко вбивали. Врешті викрали наречену місцевого коваля Остапа
(звідси, до речі, й назва сусіднього села Остапківці). Коваль такої наруги не
стерпів, накував купу зброї, зібрав ватагу місцевих парубків, повбивав хтивих
зайд і зруйнував замок. Наречену Остап врятував, вони побралися і жили, як і
має то бути довго та щасливо...
Насправді жоден хан (тим паче – «турецький») і поруч не пробігав.
Походження топонімів абсолютно банальне й ретельно задокументоване в правдивих
історичних документах. Зокрема, в інвентарному опису маєтку в селі Остапківці
від 1811 року читаємо:“В именииестьдвеводяныемукомельницы, одна изкоихнаходится
в арендекрестьянина Павла Камлая”...
З “Ханом–Дюком” та ж сама історія. Насправді топонім від початку звучав як
Кандюк, тобто син Кандида. Останній був орендарем того ж млина, але вже після
Камлая.
Інші легенди про городище типові для “замчиськ” України. Зокрема, одна
розповідає про місто, що пішло під землю, і що на Великдень тут можна чути
церковні дзвони, що лунають з глибин. Або ж розповідають про підземелля, набите
золотом та сріблом. Вхід до нього відкривається раз на рік (у великодню Ніч),
але навіть пальцем до тих скарбів торкатися не можна, бо буде біда.
Екскурсія до городища не залишить нікого байдужим. По-перше, йти доведеться
старою лісовою дорогою, що зв'язує Кузьмин та Остапківці. Дорога тягнеться
вздовж мальовничого Смотрича. Лісова річка — то завше красиво. Сама ж дорога
обсаджена по узбіччю старезними вузлуватими вербами та виглядає дуже
романтично. Чимось схоже на кадри з фільмів-казок, де такі дороги зазвичай ведуть
у лігво чаклуна чи ще якого Кащея.
На цьому в екскурсії Кузьмином та околицями ставимо крапку. Далі
рекомендуємо “австрійською” дорогою попрямувати одразу до Сатанова — одного з
найцікавіших малих містечок України. Можна “асфальтом” майнути до Городка. Це
якихось півтора десятка кілометрів, а вже звідси, за бажанням або до Сатанова,
або до Івахнівець та Гусятина.
Історична довідка села Кузьмин.
За народними
переказами село засновано в XIV столітті на землі, яка належала литовському
магнату Сапезі, а тому і називалось Сапежін
В XVI столітті володарем села стає один із
нешлюбних синів Сапеги від служанки, що сповідувала православну віру. Новий
власник перейменував село в честь свого сина на Кузьмин
На кінець XVI
століття село Кузьмин перейшло у володіння Гертбуртів, яким тепер належали
великі володіння навколо Фельштина (тепер Гвардійське)
В 1676 році Сусана
Гертбут віддала село в придане своїй дочці в родину Стадницьких, від яких воно
перейшло до Граб'янків, що володіли до кінця XVIII століття.
В 1760 року
граб'янки одержали від короля Речі Посполитої Августа III грамоту на право
переведення села Кузьмин в містечко. На цей час населення села Кузьмин зросло
до 1671 чоловіка, появилась гуральня і цегельня.
В XVIII столітті кримські татари захопили і
розорили село. Про це свідчать назви села частини села «Хандюк і «Камлай» (від ханДюк
та хан Лай)
Недалеко від села Кузьмин,
на половині дороги від села Остапківці, в лісі, на схилі правого боку річки Смотрич
залишали сліди укріплення, яке носить назву «Замчеська».За переказами тут був
замок xІ-xІІІ століття, обнесений насипом який зруйнували татари.
Селянство було
позбавлене можливості давати дітям освіту. Лише в 1864 році в Кузьмині було
засновано училище, в якому на 1889 рік працювали 2 вчителі і навчалось 55 учнів.
За переказами в
містечку побудовано земську лікарню, за участю лікаря Пусницького в 1861 році,
яка діє по теперішній час.
1850 року в селі збудований водяний млин на
річці Смотрич, який зберігся до наших днів.
За всю історію села
тричі будувалися церкви. Перші були дерев'яні, остання побудована в 1839 році і
функціонує.
До Великої Вітчизняної війни 1941-1945 роки в
селі проживала велика єврейська община. Ще до наших часів в селі збереглися
єврейська синагога, збудована в XIX столітті та кладовище .
До історичних пам'яток
села відноситься також поміщицький маєток, збудований в кінці XIX століття, в якому потім було волосне правління, а з часом
контора сільгоспформувань.
Революція в 1905-1907
років докотилась і до села Кузьмин. Селяни
страйкували і відмовились виходити до роботи поки не буде збільшена поденна
плата і скорочений робочий день .
З другої половини XIX
століття Кузьмин став волосним центром.
До Кузьминської
волості належало 16 общин, в яких нараховувалось у 1877 році 1789 дворів і 13
538 чоловік населення.
Після Жовтневої
революції в 1917 року обрано волосний виконавчий комітет. Першим головою
волвиконкому був Сельський Я.А.. Пізніше волость була замінена районом. Кузьминський
район проіснував до 1929 року. В другій половині цього року у Кузьминський
район ліквідовується ,сільради передаються у віддання Сатанівського та Городоцького
районів.
Створений радгосп на бувшому
поміщицькому господарстві проіснував до 1929 рок,у потім земля перейшла до
утвореного колгоспу.
Мирну працю людей 22
червня 1941-го року порушили фашистські загарбники. З перших днів війни пішло з
села обороняти Батьківщину 27 односельців. На 7 липня цього ж року лінія фронту
докотилась до Кузьмина.
В північно-західній
частині села, під лісом, зупинився невеликий загін червоноармійців, який
протягом семи годин обороняв село.В цьому бою загинуло 25 воїнів і п'ять
чоловік сільського населення. Останки воїнів після війни були перезахоронені в
братську могилу біля обеліску Слави, що стоїть в центрі села. В селі створилась
партизанська група в складі 17 чоловік яку очолив Хомик Г.О. В бойовій групі
брали участь Філіпов І., Ксенчук с., Войнаровський
І., Павловський та інші. Та група
проіснувала недовг. Провокатор видав патріотів і вони загинули. Керівника групи
гітлерівці повісили в місті Городку . В березні 1944 року село було визвело від
окупантів. Населення енергійно взяло за відбудову та відновлення громадського
господарства. Було утворено в селі три колгоспи: « Серп і Молот» «Плугатар» і «Єдність»,
які 16 травня 50-го року об'єднались в
один колгосп імені Мічуріна, який проіснував до 1998 року. Потім господарство
було реформоване в колективне сільського господарське підприємства КСП, ще
пізніше в СТОВ імені Мічуріна. В 2004 році на базі цього господарства було
утворено ТОВ «Плугатар», яке припинило свою діяльність у 2007 році.
На сьогоднішній день Кузьминська
сільська громада складається з двох населених пунктів: села Кузьмин та села Шишківці. Територія сільської ради становить 3895,6 га
в тому числі населених пунктів 488.0 га.
Зламуючи опір куркульства , біднота і середнє селянство здійснювали соціалістичне перетворення села, організовувались сільськогосподарські артілі.
В другій половинні 1929 року першими вступили в колгосп «Плугатар» Кучмась Леонтій Степанович, він же очолив його Ковальчук із своїми синами, Варениця Павло, Петро, Пантелеймон, Гуменюк М.Л. . Хомик Олексій, Павлюх Данило, Карпов Генадій, Сіцінський Микола. Всього 32 господарств. Вони створили ініціативну групу.
Уже перший рік колективного господарювання показав переваги над одноосібними господарюваннями поступово зміцнювалася. Матеріально – технічна база впроваджувалась агрокультурні році в колгоспі уже працював трактор.
Першу борозну проклали трактористи Жук Микола і Процишин Йосип. Поява трактора в селі означало перемогу нового турботи партії про селян. Про нові форми господарювання селяни поступово усвідомили, що вони можуть вийти з крутого становища, лише поступивши в колгосп. І скоро в селі організувалось три колгоспи господарств «Червоний серп», «Плугатар», « Єдність»
Центром культурно – масової роботи були хата читальнння, а потім колбуд.
В ньому працював драматичний і хоровий гуртки, бібліотека з книгами фондом в 2560 книг.
В 1936 році працювали Гречанецька неповна середня школа та Кузьминська середня школа. В них уже 1941 році навчалося 560 учнів та працювало 36 вчителів.
1940 році в трьох колгоспах нараховувалось :
Великої рогатої худоби – 275голів.
Автомобілів – 2 шт.
Тракторів – 3 шт.
Молока на 1 корову – 900кг.
Цукрового буряка – 112 ц/га
Після воєнні роки три колгоспи об’єднались в один який називався
« ім.. Шверника»
.
За період відродження колгоспу до 1965 року головами колгоспу були: Краснопера, Вайскоп Яша, Чернецький, Кондратюк, Сіцінський Петро Федорович.
І за цей період колгосп ім. Шверника було перейменовано на колгосп ім. Мічуріна.
В 1965 році головою колгоспу працював Сандурський Антолій Михайлович.
Сандурський Анатолій Михайлович народився 20.10.1926 року в с. Кузьмин.
В 1948 році закінчив Зеленецький с/г технікум, працював рільничим агрономом в колгоспі ім..Мічуріна. В 1964 року закінчив Кам’янець – Подільський с/г інститут по спеціальності « агроном». Працював заступником голови колгоспу, головним агрономом, а з 1865 року головою колгоспу
ім. Мічуріна.
За багаторічну працю нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора, орденом Жовтневої революції. Був депутатом обласної ради 2-х скликань, депутатом районної ради. Неодноразово був занесений на обласну і району дошку пошани. За часів головування (1965 – 1978) в селі було збудовано 5 нових корівників, 4 свинарники, велике зерносховище, був великий автопарк, зроблена меліорація осушення полів. Колгосп займав 2-ге місце ( після колгоспу Україна) по врожайності зернових, цукрових буряків, по виробництву м’яса, молока.
Багато уваги приділялося благоустрою села. Була проложена асфальтна дорога на гуральні. збудований будинок для спеціалістів
. Багатьох дітей сиріт було направлено на навчання в вищі учбові заклади за кошти колгоспу. В селі працював драм кружок, запрошувались вчителі танців , музики. В селі був організований духовий оркестр. передові працівники нагороджувались безплатними путівками в санаторій. на віддих в Москву, Київ.
За період головування Сандурський Анатолій Михайлович було відкрито пам’ятник воїнам загиблим в період ВВВ, та закладання капсули директором школи Ашеровський Анатолій Михайлович.
З 1978 році по 1981 рік головою колгоспу працював Цибулько Валентин Онуфрійович.
У 1981 році у колгосп ім. Мічуріна на посаду голови колгоспу прийшов працювати Станиця Василь Васильович.
За його час працювання на посаді було побудовано тваринницький комплекс на 200 голів ВРХ, було посаджені посадки біля полів ,щоб не було зносу землі. Біля пам’ятника слави посаджений парк відпочинку.
У 1987 року в колективне сільськогосподарське підприємство ім. Мічуріна на посаду голови колгоспу прийшов працювати Петльовий Микола Васильович.
У колгоспі на той час на рахунку у банку було 1000000 крб. З а часів головування Микола Васильович по благоустрою села було заасфальтовано дороги і тракторні бригади №1, №3. на току збудовані два великі під навіси ( склади) для зерна, закуплено багато нової техніки це: машини, трактори, комбайни, сільськогосподарський інвентар.
1994 року по 2004 рік колгосп перейменований на СТОВ ім. Мічуріна( сільськогосподарське товариство з обмеженою відповідальністю) і на роботу прийшов Горобець Микола Данилович. За цей час колгосп пішов на спад. У 2004 - 2008 рр. Директором ТОВ ім. Мічуріна був Даць А.А. У 2005 році перейменовано на « Плугатар».
Землі села Кузьмин здані в оренду ТОВ « Мрія Поділля» с. Юринці та ПП
« ім.. Ткачука» с. Креміна, яке очолює Гута Іван та Клавдія.
Єврейська сінагога
Записано зі слів Атаманюк Аполлінарії Антонівни 1933 року народження.
В центрі села Кузьмин знаходиться єврейська синагога.
В 1941 році Аполлінарія пішла в перший клас, де навчалася з єврейськими дівчатами, і з ними відвідувала синагогу. Там був перший поверх, дуже красива кахельна підлога, на другий поверх потрібно було підноситись сходами , які були дуже красиві зроблені із дерева. Стіни побілені біленьким вапном.
На першому поверсі молились чоловіки, надівали на себе на голову по плечі Тфілін, кланялись низенько до самої землі. Жінки молились на другому поверсі. В стіні була ніша ( дзюра) там розташована еванглія ( ТОРА) . ТОРа на вигляд була , як рулон матерії, вони витягували розвивали і молились до неї.
В євреїв були свої магазини, кіоски там торгував Шейнер, Ганна Максімова.
В млині працював Фоїм, він був панський млин , ним керували євреї. Мельником працював Ткач Яків.
Євреї були хороші люди, вони допомагали нашим людям вижити, платили їм зарплату грішми.
Моя родина вижила завдяки євреям. Самі пекли хліб і продавали його. В Кузьмині був дуже великий базар.
В 1941 році під час війни в с. Кузьмин прийшли німці 7 липня. Насамперед вони почали знищувати євреїв. Погрузили на машини і вивезли у Ярмолинці. Залишилося дві єврейки моя бабуня з мамою заховали їх в яму де зберігалася картопля. давали їм їсти те ,що і самі їли. а вночі їх бабуня відвела в ліс і вони пішли.
Одна єврейка Фримка шила дітям вбрання.
Закінчилася війна синагога залишилася, голова сільпо Вайскоп Яків, Вайнтруб – ветлікар жили у нашому селі. В синагозі був магазин : продавали переоцінені речі. Вайскоп задумав зробити пекарню і построїв печі, але невдовзі він захворів І залишив місце роботи і тоді ці печі розвалили. Хлібопекарні не відбулося. Будинок синагоги , ще й досі зберігся.
У 2018 року сталася пожежа, з невідомої причини загорівся дах сінагоги.
Село Кузьмин – завдяки пожежі у старій синагозі відкрився давній стінопис
«Могили предків» – спільний проєкт ГО «Україна Інкогніта» та Відділу культури, національностей, релігій та туризму Городоцької міської ради, що реалізовується під патронатом міського голови Неоніли Андрійчук, започаткований восени минулого року. Мета – дослідити всі старовині некрополі Городоччини (українські, польські та єврейські), аби показати багатогранну та багатонаціональну культуру Поділля. За цей час дослідники зробили низку відкриттів, зокрема з загальнонаціональним та міжнародним резонансом.
З квітня у фокусі уваги проєкту «Могили предків» було село, а колись містечко Кузьмин, Городоцької громади.
Старовинний православний (український) цвинтар попри чималі розміри та поважний вік (найдавніші захоронення тут датуються серединою ХІХ ст.), на жаль, відкриттями не порадував. Поталанило знайти лише півдесятка хоч трішки цікавих пам’ятників.
Один із найкрасивіших хрестів старого українського цвинтаря. Друга половина ХІХ ст.
Натомість єврейський (він діяв від початку XVIII століття та до середини ХІХ ст.) – вразив як непрохідними хащами, так і досить фактурними надгробками. На жаль більшість із них вкриває товстий шар смарагдового моху. Це дуже мальовничо, але для того, аби все це розчистити і зафіксувати, знадобиться цілий десант із кількох десятків волонтерів і принаймні повноцінний день важкої праці.
З відкриттів – дуже нетиповий надгробок у вигляді саркофага. Якщо надгробки у вигляді пласких стел чи «чобітка» є звичними для цієї частини Поділля (Сатанів, Тарноруда, Городок, Кузьмин, Смотрич, Шарівка, Китайгород тощо), то «саркофаги» є лише на старому єврейському цвинтарі Кам’янця-Подільського. Дослідники збираються повернутися до нього пізніше, аби ретельніше розчистити епітафію та перекласти напис.
“Чобітки”
Надгробок-“саркофаг”
Римо-католицький (польський) цвинтар порадував двома дивовижними надгробками. Один – особою похованої – Гелени Грабянчихи, яка померла 1866 року. Це дружина або одного із синів, або одного з онуків відомого містика та ілюміната Тадея Грабянки. Чия саме – з’ясується найближчим часом. Дивовижний збіг: саме у цей час друкувався наклад книги «Тадей Грабянка – король ілюмінатів», авторства члена команди «Україна Інкогніта» і одного з учасників проєкту «Могил Предків» Дмитра Полюховича. Це, зауважимо, не перший містичний збіг, пов’язаний із цією книжкою.
Вразив величезний, понад три метри заввишки, камінний хрест. На загал – це типовий для кінця ХІХ – середини XX століття надгробок типу «обрубане дерево», але у цьому випадку майстер підійшов до «модної» на той час теми дуже нетривіально. Подібного раніше бачити не доводилося.
Під час експедицій у рамках проєкту «Могили предків» досліджуються не лише некрополі, але й інші пам’ятки. Без перебільшення сенсаційне відкриття вдалося зробити у старій (перша половина ХІХ ст.) мурованій синагозі. В 1930 роках божницю закрили та перетворили на склад. Тоді ж у ній пробили нові двері, аби зручно було під’їздити з боку містечка, а первісний вхід, з боку долини Смотрича, – замурували.
Синагога після пожежі
Там, де пробили нові двері, колись був арон-га-кодеш – декорована ніша-шафа, де зберігалися сувої Тори. В синагогах це місце виконувало ту саму роль, що у християнських храмах – іконостас (порівняння дуже грубе, але десь так). До оздоблення арон-га-кодешу входив також стінопис довкола нього. Пізнішими радянськими ремонтами цей стінопис було забілено.
Після невдалого проєкту зробити тут колгоспну пекарню (десь кінець 1970-х) споруда стояла пусткою і, як це часто буває у таких випадках, перетворилася на звалище. Років 6-7 тому це сміття загорілося. Стіни уціліли, але дах – було знищено повністю. Цій пожежі маємо завдячувати справжнім, і без перебільшення сенсаційним відкриттям.
Як з’ясували дослідники, вогонь не лише знищив перекриття і дах, але й ліквідував частину радянських нашарувань, завдяки чому відкрилася частина стінопису, що оздоблював колись арон-га-кодеш. Поки що видно лише фрагменти якогось рослинного оздоблення. Можливо, під уцілілою побілкою ховається і щось цікавіше.
Операційний директор Об’єднаної єврейської общини України (ОЄОУ) та дослідник єврейської спадщини Віталій Камозін прокоментував це так:
В Україні лише у лічених старовинних синагогах збереглися арон-га-кодеші, чи принаймні їх залишки. Знахідка в Кузьмині – це справжня сенсація і вона, без перебільшення є унікальною. Після нашої Перемоги ОЄОУ обов’язково повернеться до цієї теми. Потрібно повністю розчистити стінопис і провести консервацію розписів.
Джерело: https://ukrainaincognita.com
Церква Пресвятої Богородиці
В селі Кузьмин в давні часи було дві церкви: одна «в честь Рождества Пресвятой Богородицы», а друга « в честь св. великомученицы Параскевы». Ця остання церква була розібрана у 1810 році, а майно було передано у церкву
Рождества Пресвятой Богородицы яка перестала існувати у 1838 році.
У цьому ж році була збудована нова камінна церква хрестоподібним планом Рождества Пресвятой Богородиці, яка існує і по сьогоднішній день.
На той час священиком був Петро Добржанський. Про себе він залишив добру пам'ять серед прихожан.
У роки Великої Вітчизняної війни церква була тимчасовою майстернею, для техніки. У середині церкви і досі є вмурована тавра, яка служила для підняття важкої ваги.
Після воєнні роки прихожани почали відремонтовувати церкву. За цей час багато священиків служило у цій церкві: священик Мирон, Максим, Погубко, та багато інших. За часів їх служіння церкву розписали майстри по церковному. Біля церкви росло дерево, на це дерево повісили відповідний за розміром відрізок рейси , у яку дзвонили парафіяни так би мовити дзвін. Священики які помирали їх хоронили біля церкви.
За часів служіння священика Семенчука Федір Дмитровича було поставлено купол на церкву, і дзвони. Також провели газ до храму та встановили конвектора. У 2010 році отець Федір помер і похований біля церкви.
На даний час церква приймає своїх прихожан, а священиком є отець Володимир .У церкві у 2011 році вставили пластикові вікна та двері. Біля церкви зробили прочистку дерев, але це дерево на якому був так би мовити дзвін його не зрізали вважають, що це святе дерево, що воно вже багато років служить церкві та своїм прихожанам.
Немає коментарів:
Дописати коментар